Чи може країна, яка зусібіч межує з іншими європейськими державами, чи може Німеччина зі своїми дев’ятьма сусідами дозволити собі не проводити активної європейської політики? Відповідь очевидна: через своє центральне розташування в нинішньому Європейському Союзі (ЄС) Німеччина має особливу користь від мирного й доброго сусідства. Життєздатна – і в економічному сенсі - Європа відповідає національним інтересам Німеччини: процес інтеграції показав себе в минулому як прийнятні рамкові умови для гарантування миру, добробуту й безпеки.

З укладення Римських договорів щодо побудови Європейського економічного співтовариства в 1957 році розпочалась успішна історія європейської інтеграції. Основна їхня увага спрямовувалася на розвиток економік Західної Європи шляхом поглиблення співпраці та сприяння торгівлі між державами-засновницями. Не бажаючи применшити значення політичного об’єднання Європи, можна сказати, що економічна динаміка інтеграції та привабливість великого ринку слід розглядати як найсильніший мотив для бажання інших європейських держав вступити до ЄС. Це стосується і вступу Великої Британії, Данії та Ірландії в 1970-ті роки, Греції, Іспанії й Португалії у 1980-ті, Австрії, Швеції та Фінляндії у 1990-ті – але не меншою мірою це стосується того магнетизму, яким ЄС у 2004 та 2007 роках притягав до себе нові демократичні держави з ринковою економікою центральної частини Східної та Південно-Східної Європи. Як і для молодої Федеративної Республіки Німеччина вступ до ЄС виявився для молодих демократій на півдні та сході Європи визнанням і «перестрахуванням» політичних досягнень у подоланні диктатури та панування сваволі.

Із набуттям чинності Ліссабонським договором в грудні 2009 року завершується коло інтенсивних переговорів. Німецька політика щодо Європи на всіх етапах цього процесу відігравала провідну роль: це було ініційована в тому числі й Німеччиною концепція Європейського Союзу, який поряд із економічним і валютним союзом мав стати ще й поглибленим, дієздатним політичним союзом. У Маастрихтському договорі як важливе політичне досягнення було зафіксовано першу обов’язкову засаду; проте політичний союз так і залишався переважно уявним. Наступного часу стало зрозуміло, що його ще треба розвивати поетапно, окремими кроками та й на інших засадах. Тому Німеччина на переговорах про договори, які мали бути укладені в Амстердамі та Ніцці, а також щодо конституційного конвенту виступала за поступове припасування та подальший розвиток інституційної побудови, з’ясування компетенцій та відповідне розширення демократичної якості рішень ЄС.