Починаючи з кінця шістдесятих років, особливо з часу перебування Віллі Брандта на посаді Федерального канцлера (1969–1974 рр.) основні риси зовнішньої політики були доповнені й далі розвинені врівноваженням відносин із Польщею та іншими державами Східної і Центральної Європи. Фундаментом німецької зовнішньої політики, що розбудовувався всіма Федеральними урядами, була і є всебічна інтеграція країни в структури багатосторонньої співпраці. На користь цього, після гіркого досвіду обох світових воєн, свідчила неодмінна воля сусідів, які бажали залучити німців шляхом інтеграції та контролю й утримати їх від ексцесів і «пошуків шляхів наодинці»; на користь цього промовляла також і елементарна потреба німців у мирі, безпеці, добробуті й демократії, так само, як і розуміння того, що інтеграція їхньої країни є передумовою для її возз’єднання.

Для возз’єднаної Німеччини в 1990-х роках розпочався час надзвичайних викликів. З одного боку, треба було впоратися з ситуацією всередині країни, з другого – німці одночасно зіткнулися з новою, незвичною роллю в зовнішній політиці. Це одна сторона медалі. Є ще й друга: возз’єднання Німеччини знаково протистоїть загальній тенденції розпуску, розвалу або й навіть руйнування в усьому світі. Кінець Радянського Союзу, Югославії та Чехословаччини чи частково зсередини, частково ззовні спровокований демонтаж Ефіопії, Сомалі та Судану – аби назвати хоча б кількох – призвів до стрімкого зростання дійових осіб у світі, хоча й не завжди йдеться про визнані держави, та водночас різко створив комплексні проблемні ситуації.

Це ставить німецьку зовнішню політику, політику в галузі безпеки, економіки та фінансів, а також і політику розвитку чи екологічну перед досі небаченими викликами, які стають наслідками різних конфліктних ситуацій: етнічні та релігійні конфлікти, прикордонні питання і проблеми ресурсів, надзвичайні ситуації щодо харчування й гігієни часто впливають одне на одне і створюють цілий комплекс, подолати який власними силами не вдається. Наприкінці першого десятиліття ХХІ століття лише в Африці нараховується 16 мільйонів біженців і вигнанців усередині власних країн. У вирішенні проблем особливе значення надається німцям, адже Німеччина не лише заможна країна; вона має, порівняно з іншими європейськими державами, відносно коротку колоніальну історію, яка обірвалася вже з початком Першої світової війни. Тому Німеччина – бажаний партнер з питань економічної співпраці та розвитку. Після США вона є другим за розміром допомоги міжнародним донором, надаючи щорічно майже 14 мільярдів доларів США і випереджаючи Велику Британію, Францію та Японію.