Для німців німецьке питання завжди мало два боки: то було питання земель і питання конституції, а кажучи точніше – взаємозв’язку єдності та свободи. У центрі питання земель стояла проблема: «великонімецьке» чи «малонімецьке». Якби на місце Священної Римської імперії поставити німецьку національну державу, до неї мала б увійти й німецькомовна Австрія – чи можна було уявити собі вирішення німецького питання без цих земель? Питання конституції стосувалося передусім розподілу влади поміж народом і троном. Хто повинен мати в єдиній Німеччині остаточне слово: обрані представники німців чи князі або наймогутніші з них?

Про єдність і свободу йшлося спочатку під час визвольних воєн проти Наполеона. Імператор французів був розбитий, але повалення чужоземного панування не принесло німцям ані єдиної Німеччини, ані свободи в державах Німецького союзу, що постав 1815 року замість Старої імперії. Проте заклик до свободи та єдності більше не міг пригнічуватися. Він знову пролунав на початку 1830-х років, коли французи своєю липневою революцією 1830 року домоглися буржуазно-ліберальної монархії. Та хоча в Німеччині знову перемогли старі сили, ліберали й демократи вже не давали спокою. У березні 1848 року вибухнула, за лютневим прикладом французів, революція і в Німеччині: свобода та єдність знову стали вимогою сил, які почувалися на боці історичного прогресу. Перетворити Німеччину на національну й водночас конституційну державу – то була ще честолюбніша мета, аніж та, яку поставили перед собою французькі революціонери 1789 року. Бо в них уже існувала, хоч і несучасна, національна держава, яку вони прагнули поставити на цілком нову, буржуазну засаду. Той, хто вимагав єдності й свободи для Німеччини, мусив спершу з’ясувати, що має належати до Німеччини. Те, що німецька національна держава має охоплювати німецькомовну частину Габсбурзької імперії, було незаперечним для першого вільно обраного парламенту – Національних зборів, що зійшлися у франкфуртській церкві св. Павла – Паульскірхе. Лише з осені 1848 року більшість депутатів усвідомила, що вони не в змозі зруйнувати багатонаціональну імперію на Дунаї. Оскільки не вдавалося створити великонімецької держави з Австрією, залишалася можливість створення тільки малонімецької національної держави без Австрії, а це означало, відповідно до стану справ: імперія під проводом прусського спадкоємного кайзера.

Німецька держава, яку за волею франкфуртських Національних зборів мав би очолити Фрідріх Вільгельм ІV Прусський, повинна була стати вільною конституційною державою з потужним парламентом, який би контролював уряд. Королю Пруссії як кайзеру Німеччини треба було б зректися своєї богообраності й стати виконавцем суверенної волі народу – очікування, остаточно відкинуте монархом з династії Гогенцоллернів 28 квітня 1849 року. Таким чином, революція провалилася: вона не дала німцям ані єдності, ні свободи. Єдине, що лишилося буржуазним лібералам, – відчуття політичного безсилля: вони, озираючись назад, зрозуміли, що погналися того «буремного року» за багатьма ілюзіями, а були остуджені реаліями влади.

«Реальна політика» не випадково за кілька років після революції 1848 року стала політичним гаслом: міжнародний розвиток цього поняття розпочався працею ліберального публіциста Людвіґа Авґуста фон Рохау, виданою 1853 року під назвою «Принципи реальної політики. Застосовані до державних умов Німеччини». Насправді Національні збори в Паульскірхе, звісно ж, вправлялися з «реальної політики», проігнорувавши право інших народів на самовизначення – поляків у прусському великому герцогстві Познанському, данців у Північному Шлезвіґу, італійців у «Вельштіролі», – та вирішивши провести кордони майбутньої Німецької імперії там, де цього начебто вимагав німецький національний інтерес. Таким чином, єдності було вперше надано більшого значення, аніж свободі. То була свобода інших народів, яка ще мала відступати перед метою німецької єдності.