У шістдесятих роках ХІХ ст. рішення про перевагу єдності над свободою було прийняте і щодо Німеччини. Це був наслідок тієї «революції згори», якою прем’єр-міністр Пруссії Отто фон Бісмарк по-своєму вирішив німецьке питання. Внутрішньополітичне питання про владу він розв’язав прусським конституційним конфліктом 18621866 рр. на користь виконавчої влади проти парламенту. А питання про зовнішньополітичну владу було вирішене війною 1866 року в сенсі «малої Німеччини», себто без Австрії, а німецько-французька війна 1870-1871 рр. була відповіддю тій потузі, яка доти накладала вето на утворення німецької національної держави: Франції Наполеона ІІІ.

Таким чином було досягнуто мети революції 1848 року: єдності. Але питання свободи, поки під ним розуміли, перш за все, підзвітність уряду парламентові, залишалося невирішеним. Питання свободи Бісмарк не міг би вирішити в сенсі лібералів, навіть якби й прагнув цього: парламентаризація суперечила не лише елементарним інтересам основних прошарків старої Пруссії – її династії, її війська, її власників панських маєтків і високого чиновництва. Вона суперечила також інтересам інших німецьких держав, очолюваних Баварією, Саксонією та Вюртемберґом. У вигляді Бундесрату – федеральної ради – їм належала значна частка у виконавчій владі Німецької імперії, а цієї влади вони не хотіли віддавати на користь Рейхстаґу.