Сув’язь між кайзерівською імперією та Веймарською респуб лікою, що постала після повалення монархії в листопаді 1918 року та виборів до законодавчих Національних зборів Німеччини в січні 1919 року, насправді була тісною. Певною мірою навіть залишився існувати у видозміненій формі інститут монарха: посада рейхспрезидента була пов’язана з такими великими повноваженнями, що сучасники вже почали говорити про «замінника кайзера», або «ерзац-кайзера».

І в моральному плані не було відмежування від кайзерівської імперії. Серйозного розгляду провини в розв’язанні війни не відбулося, хоча (а може, саме тому) німецькі документи чітко свідчили: керівництво імперії свідомо загострило міжнародну кризу після вбивства австроугорського спадкоємця трону 28 червня 1914 року і тим самим несло основний тягар вини в розпалюванні Першої світової війни. Унаслідок того, що вина Німеччини в цій війні не розглядалася, виникла легенда про невинуватість Німеччини у війні. Разом із легендою про удар кинджалом (за якою зрада на батьківщині призвела до поразки Німеччини) вона сприяла тому, щоб підірвати легітимність першої німецької демократії.

Версальський мирний договір, який Німеччина змушена була підписати 28 червня 1919 року, майже всі німці сприйняли як кричущу несправедливість. Це все пов’язувалося з територіями, які мусили бути віддані, передовсім новоствореній Польщі, з матеріальними труднощами у вигляді репарацій, втратою колоній і військовими обмеженнями, які обґрунтовувалися воєнною провиною Німецької імперії та її союзників. Несправедливим вважалося також, що Австрії було відмовлено в об’єднанні з Німеччиною. Після того, як із поваленням Габсбурзької монархії було знято найголовнішу перепону для розв’язання великонімецького питання, революційні уряди у Відні та Берліні висловилися за негайне об’єднання обох німецькомовних республік. Вони могли бути певні в популярності цієї вимоги в обох країнах.

Заборони на приєднання («аншлюс») у Версальському та Сен-Жерменському мирних договорах не могли перешкодити новому зміцненню думки про «Велику Німеччину». Вона пов’язувалася з відродженням старої ідеї про рейх: саме тому, що Німеччина зазнала воєнної поразки й страждала від її наслідків, вона була сприйнятлива до тих зваб, які асоціювалися з прекрасним минулим. Священна Римська імперія середньовіччя не була національною державою, а наднаціональним утворенням з претензіями універсальності. На цю спадщину посилалися після 1918 року передусім сили політичної правиці, які пророкували Німеччині нове призначення: вона, як країна порядку, мала б крокувати на чолі Європи в боротьбі проти західної демократії та східного більшовизму.

Як парламентська демократія Веймарська республіка досягла лише одинадцятирічного віку. Наприкінці березня 1930 року розпався останній, очолюваний соціал-демократом Германом Мюллером уряд більшості – через суперечку про санацію системи страхування по безробіттю. На місце дотеперішньої великої коаліції приходить буржуазний кабінет меншості під керівництвом католицького політика центру Гайнріха Брюнінґа, який урядував, починаючи з літа 1930 року, за допомогою надзвичайних розпоряджень рейхспрезидента, підстаркуватого генералфельдмаршала Пауля фон Гінденбурґа. Після того, як націоналсоціалісти (НСНРП) Адольфа Гітлера на виборах до рейхстаґу 14 вересня 1930 року стали другою за могутністю партією, соціал-демократія (СДПН), залишаючись найпотужнішою партією, перейшла до визнання уряду Брюнінґа. Таким чином планувалось уникнути подальшого здвигу праворуч і зберегти демократію в найбільшій державі – складовій імперії – Пруссії, де керувала СДПН разом із католицьким центром – партією Брюнінґа – та буржуазними демократами.

Рейхстаґ після переходу до системи надзвичайних розпоряджень президента мав уже набагато менше ваги, аніж під час конституційної монархії кайзерівської імперії. Депарламентаризація означала здебільшого виключення з політичного процесу виборців, надавши тим самим особливого підйому лівим і правим антипарламентським силам. Найбільше від цього виграли націонал-соціалісти. Після того, як Брюнінґа почали підтримувати соціал-демократи, Гітлер зміг представити свій рух як єдину «народну» альтернативу всіляким модифікаціям «марксизму» – як більшовицьким, так і реформістським. Тепер він міг апелювати до обох речей: як до поширеної нелюбові до парламенської демократії, яка тим часом насправді провалилася, так і до зафіксованої ще з часів Бісмарка вимоги участі народу в управлінні у вигляді загального рівного виборчого права, політична ефективність якого була сплюндрована трьома призначеними президентом урядами – Брюнінґа, Папена і Шлейхера. Тож Гітлер мав найбільший зиск з неодночасної демократизації Німеччини: раннього запровадження демократичного виборчого права й пізньої парламентаризації урядової системи.