Після відкриття муру в 1989 році минуло ще одинадцять місяців до возз’єднання Німеччини. Воно відповідало волі німців у обох німецьких державах. На перших (і останніх) вільних виборах до Народної палати 18 березня 1990 року східні німці більшістю голосів проголосували за партії, які вимагали швидкого вступу НДР до Федеративної Республіки Німеччина. І він відбувся влітку 1990 року, як уже відбулося створення німецько-німецького валютного союзу, договірно узгодженого між обома німецькими державами. Паралельно до цього Федеративна Республіка Німеччина та НДР домовилися з чотирма державами, які несли відповідальність за Берлін і всю Німеччину загалом, себто зі Сполученими Штатами, Радянським Союзом, Великою Британією та Францією, у Договорі «Два плюс чотири» про зовнішньоі внутрішньополітичні умови німецької єдності.

Німецьке питання було вирішене 1990 року у сенсі давньої вимоги: «Єдність у свободі». Воно могло бути вирішене лише за згодою всіх сусідів, а це також означає: тільки одночасно з вирішенням іншої одвічної проблеми – польського питання. Остаточне, закріплене міжнародним правом визнання польського західного кордону по Одеру та Нейсе було передумовою для возз’єднання Німеччини в межах 1945 року.

Возз’єднана Німеччина не розглядає себе як «постнаціональну демократичну державу серед національних держав», як назвав політолог Карл Дітріх Бракер «стару» Федеративну Республіку Німеччина в 1976 році, а як посткласичну демократичну національну державу серед інших – тісно пов’язану в супранаціональному державному об’єднанні – Європейському Союзі (ЄС), у якому певні частини національного суверенітету застосовуються спільно з іншими державами-членами ЄС. Від першої німецької національної держави другу відрізняє багато – а саме все, що перетворило Бісмаркову імперію на державу військових та панівної верхівки. Проте є і сув’язь між першою і другою національною державою. Як правова й конституційна держава, як федеральна й соціальна держава, возз’єднана Німеччина зберігає традиції, що сягають далеко в ХІХ століття. Те саме стосується загального прямого виборчого права та парламентської культури, що розвинулися вже в Рейхстазі часів кайзерівської імперії. Не можна не помітити й просторової послідовності: Договір «Два плюс чотири», міжнародно-правовий документ про заснування возз’єднаної Німеччини, ще раз зафіксував «малонімецьке» рішення німецького питання, а саме окремішню державність Німеччини та Австрії.

Німецьке питання вирішене з 1990 року, але європейське питання відкрите, як і колись. ЄС після розширення у 2004 і в 2007 році налічує ще дванадцять країн, десять з яких до епохального перевороту 1989/1991 років перебували під комуністичним пануванням. І це все держави, які належать до старого Заходу – вони позначені переважно спільною правовою традицією, раннім розподілом духовної та світської влад, князівської влади та влади станів, а також досвідом згубних наслідків релігійної та національної ворожнечі й расової ненависті. Об’єднання розділених частин Європи потребує часу. Воно вдасться лише тоді, коли поглиблення європейського єднання відбуватиметься разом із розширенням Європейського Союзу. Поглиблення вимагає більшого, аніж тільки інституційні реформи. Воно вимагає спільного осмислення європейської історії та висновків, що випливають із неї. Висновок, що вивищується над усіма іншими, полягає у визнанні всезагальної обов’язковості західних цінностей, передусім непорушних прав людини. Це цінності, спільно створені Європою та Америкою, які вони визнають і на які вони повсякчас мусять рівнятися.