Німеччина – країна книжок. Майже 95 000 щорічних нових видань або перевидань висувають її у провідні літературні нації. Щорічний Міжнародний Франкфуртський книжковий ярмарок, який відбувається в жовтні, залишається, як і досі, місцем зустрічі глобального видавничого світу. Поряд із ним утвердився і дещо менший Лейпцизький книжковий ярмарок, який відбувається щовесни і уславився серед публіки як свято читання. Після возз’єднання Німеччини Берлін розвинувся як літературний і міжнародний видавничий центр (зокрема, тут діють видавництва «Зуркамп-Ферлаґ», «Ауфбау­ферлаґ») – тут виникає захоплива література великого міста, чого не бувало в Німеччині з часів Веймарської республіки.

Ніхто не може точно сказати, чи справді прочитуються куплені книжки, але навіть в епоху інтернету книжки не дуже потерпають. Наплив публіки завжди великий під час таких подій, як ЛітКолонь, Свято поетів у Ерланґені та багато інших літературних фестивалів. Проте лише небагато авторів мають на німецькому книжковому ринку мільйонні наклади. У першому десятиліття ХХІ століття найперші місця списку бестселерів посідають автори, що мають успіх у всьому світі. До них належать Жоан К. Роулінґ, Ден Браун, Кен Фолет і німецька дитяча письменниця Корнелія Функе. Книжкам із винятково літературним текстом лише зрідка вдається посісти найперші місця. До них належить роман Даніеля Кельмана «Замір світу» (2006 р.), роман Шарлотти Роше «Вологі місця» (2008 р.), який викликав цілі дебати про жіночу сексуальність і рольові уявлення та жваво підтвердив, що література, як і досі, може загострено розглядати важливі теми, навіть якщо вони скорше приватної, а не політичної природи.

Завдяки Німецькій книжковій премії, вперше врученій 2005 року і зорієнтованій на найкращий роман року, подібній до англійської Букерівської чи французької Гонкурівської премії, вдалося також ефективно для публіки вивести на книжковий ринок високоякісну літературу. Поряд із преміальними грішми лауреати премії одержують також високі тиражі та увагу мас-медіа: сімейна хроніка Юлії Франк «Жінка опівдні» (2007 р.), епос Уве Телькампа «Вежа» про розвал НДР, який налічує майже 1000 сторінок (2008 р.), і автобіографічний роман Катрін Шмідт «Ти не вмреш» (2009 р.) протягом кількох місяців перебували у перших рядках списків бестселерів.

Хоча деякі літератори повоєнного часу, такі, як Нобелівський лауреат Ґюнтер Ґрасс, а також Мартін Вальзер, Ганс Маґнус Енценсберґер і Зіґфрід Ленц ще й досі пишуть, але їхні нові твори містять уже мало мовних формотворчих імпульсів. Після інноваційно естетичних десятиліть повоєнної епохи і літератури 1970-х років, характерної соціальним аналізом, так само, як і мовними та формальними експериментами, на зламі тисячоліть спостерігається повернення до традиційних оповідних форм – до рафінованої простоти оповідань (Юдіт Герман, Карен Дюве). Поряд із мистецькою оповіддю стоїть формальний експеримент (Катаріна Гакер), різноманітні літературні форми переборювачів культурних кордонів (Ферідун Заїмоґлу, Ілія Тро­янов) чи не підвладна жодній моді мовна міць Герти Мюллер, яка походить з Румунії. Після нагородження її Нобелівською премією з літератури у 2009 році її визнають і за межами літературних гуртків.

Водночас межі між вишуканішою літературою і розважальною белетристикою стали значно прозорішими. Часто марно шукати політичного або морального впливу у молодших письменників. Проте в позірному відході в приватну сферу розглядаються саме ті теми, які вже завжди перебували в центрі уваги літератури: Як окрема особистість справляється з суспільними вимогами та викликами? Як глобальне панування економіки впливає на індидвідуума? У цьому сенсі приватне, властиве сучасній літературі, все-таки стає політичним.