Слава Німеччини як значної музикальної нації і досі спирається на такі імена, як Бах, Бетховен і Брамс, Гендель і Ріхард Штраус. Студенти з усього світу прагнуть навчатися в німецьких консерваторіях, шанувальники музики відвідують музичні фестивалі – починаючи від Ваґнерівського в Байройті й закінчуючи Днями сучасної музики в Донауешинґені. У Німеччині діють 80 музичних театрів, що фінансуються з бюджетних коштів, провідними є театри в Гамбурзі, Берліні, Дрездені та Мюнхені, а також у Франкфурті-на-Майні,  Штуттґарті й Лейпциґу. Берлінський філармонічний оркестр під орудою видатного британського диригента сера Саймона Реттла, вважається найкращим серед майже 130 професійних оркестрів Німеччини. Франкфурт­ський «Ансамбль модерн» – суттєвий двигун сучасного музичного виробництва. Він щороку опановує близько 70 нових творів, серед них 20 прем’єр. Поряд із такими всесвітньо відомими корифеями диригентського пульта, як Курт Мазур або Крістоф Ешенбах, особливо відзначаються серед молодих диригентів Інґо Метцмахер і Крістіан Тілеманн. Серед виконавців до найкращих солістів у світі належать Вальтрауд Майєр (сопрано), Томас Квастгоф (баритон) і Сабіне Майєр (кларнет). Скрипалька Анне-Софі Муттер збирає величезну слухацьку аудиторію навіть серед тих, хто не є шанувальником класики, і стала німецькою «зіркою світового масштабу».

Піонери німецької електронної музики Карлгайнц Штокгаузен (помер 2007 р.)  і його традиціоналістський антипод, оперний композитор Ганс Вернер Генце, з середини ХХ століття значною мірою визначали розвиток сучасної музики в міжнародному плані. Нині вона представлена багатим стилістичним розмаїттям: Гайнер Ґьоббельс поєднує музику з театром, Гельмут Лахенманн доводить до екстремальних інструментальні можливості вираження. Приклад Вольфґанґа Рімса свідчить про те, що, здається, знову стає можливим розвиток музики в бік кращого розуміння.

З іншого боку музичного спектра протягом багатьох років такий поп-співак, як Герберт Ґрьонемайєр, маючи особливе чуття духу часу та уподобань своїх прихильників, користується успіхом з піснями німецькою мовою. Група панк-року Die Toten Hosen, хеві-метал-група Rammstein, так само, як і підліткова група Tokio Hotel також належать до категорії німецьких супер-зірок. Крім того, в минулі роки молоді митці, як-от співак Ксав’єр Найду (Soehne Mannheims), мають успіх з такими американськими стильовими напрямами, як соул і реп. Саме в цьому оточенні розвивається в зірок багато молодих музикантів міграційного походження – Лаїт Ад-Дін, Бушідо, Кассандра Стін і Адель Тавіл. Успіх берлінської групи Wir sind Helden викликав нещодавно нову хвилю появи молодих німецьких груп. Заснування «Академії поп-музики» у Маннгаймі продемонструвало також політичну волю зробити німецьку поп-музику конкурентоспроможною.

І в клубному середовищі Німеччина має свої визнані місця, передусім у великих містах – Берліні, Кьольні, Франкфурті, Штуттґарті й Маннгаймі. Тенденцією Диско 1970-х, репом/хіп-хопом 1980-х і стилем техно 1990-х років діджеї заявили про себе як митців звуку та продюсерів. Скретчінг, семплинг, ремікс і комп’ютерна техніка перетворюють носії звуку на сировину для метамузики, здатну до будь-яких змін. Свен Фет, «хрещений батько техно» і Пол ван Дайк, як дві абсолютні зірки клубної сцени, походять з Німеччини.