Починаючи з 1990-их років, живопис і фотографія з Німеччини мають великий успіх у всьому світі. За кордоном нове німецьке диво живопису стало відоме під маркою Young German Artists. Митці походять з Лейпциґа, Берліна або Дрездена. Нео Раух – найвідоміший представник «нової лейпцизької школи». Її стиль характерний новим реалізмом, що розвинувся – поза ідеологією – зі старої «лейпцизької школи» мистецтва НДР. На картинах зображено здебільшого невиразних людей, які начебто чекають чогось непевного, що можна інтерпретувати як відображення ситуації в Німеччині на початку нового тисячоліття. Так званий «дрезденський поп-арт», у тому числі й Томас Шайбітц, використовують рекламу, кіно- та відеоестетику, граючись цією естетикою самопереконання, виходячи із сьогодення й актуального місцеперебування. Для більшості молодших митців розгляд теми націонал-соціалізму, як це зустрічається у творах Ганса Гааке, Анзельма Кіфера і Йозефа Бойса, – справа минулого. У мистецькому середовищі починає переважати «нове внутрішнє життя», розгляд світів досвіду, що вступають у суперечність, – у творах Йонатана Меезе і Андре Бутцера відбиваються депресії та нав’язливі стани. Вони вважаються представниками «невротичного реалізму». Франц Акерманн своїми «Mental Maps» тематизує світ як вселенське село і вказує на катастрофи, що відбуваються за фасадами. Тіно Сеґаль, чиє мистецтво існує лише в хвилину перформансу і не може бути зафіксоване, шукає нові форми продукування й комунікації поза ринковою економікою.

Зацікавленість у мистецтві, яка панує в Німеччині, можна помітити на провідній всесвітній виставці сучасного мистецтва documenta, що проводиться в Касселі кожні п’ять років. documenta 13 відкриється 9 червня 2012 року. На противагу образотворчому мистецтву, чиє значення підтверджує бум заснування нових приватних музеїв, фотографії як самостійній формі мистецтва довелося довго боротися за визнання. Першопрохідцем сімдесятих років вважається Катарина Зівердинґ, яка своїми автопортретами вивчає межу між індивідуумом і суспільством. У 1990-их роках відбувся прорив після успіху трьох учнів подружжя фотографів Бернда і Гілли Бехер – Томас Штрут, Андреас Ґурскі і Томас Руфф інсценують у своїх роботах високоглянцеву реальність з подвійним змістом і мають такий міжнародний вплив на вироблення стилю, що їх у світі називають скорочено «Штруффскі».