Федеральний канцлер – єдиний обраний член Федерального уряду. Конституція дає йому право самому вибрати міністрів як керівників найважливіших політичних установ. Крім того, канцлер визначає кількість міністерств і їхні повноваження. Він має директивні компетенції, що означає право канцлера визначати основні напрямки діяльності уряду. Завдяки цим повноваженням канцлер має цілий арсенал керівних інструментів, що можна порівняти з владними повноваженнями президента в президентських республіках.

Парламентська рада, яка прийняла в 1949 році Основний закон, взяла за взірець для Федерального канцлера прем’єр-міністра Британії. Він має такі самі засоби влади, як і канцлер, проте влада останнього насправді набагато менша, ніж у англійського прем’єра. У парламентській системі Великої Британії владу має лише одна партія, бо британська мажоритарна система підтримує лише найсильнішу партію. У Бундестазі, як правило, жодна партія не має більшості, тому з метою обрання канцлера зазвичай необхідна коаліція.

Обранню канцлера передують докладні консультації поміж партіями, які хочуть правити разом. При цьому в деталях обговорюється, які міністерства розподілятимуться поміж партіями, які міністерства будуть збережені, а які мають бути створені наново. За найсильнішою партією в урядовій коаліції визнається право запропонувати кандидатуру Федерального канцлера. Потім партії домовляються про проекти, які вони виконуватимуть наступними роками. Результати цих коаліційних переговорів записуються в коаліційному договорі. Лише після таких кроків обирається Федеральний канцлер. Переговори поміж урядовими партіями готують рішення Федерального уряду та супроводжують їх. Якщо запас спільних політичних бачень вичерпується ще до виборів нового Бундестаґу, актуальним стає зміщення Федерального канцлера.

З відставкою правлячого канцлера внаслідок кон­структивного вотуму недовіри водночас має бути обраний новий канцлер. Така нагальна відмова в парламентській довірі примушує представлені в Бундестазі партії утворити нову, дієву парламентську більшість перед тим, як скинути канцлера. Спроб скинення канцлера було дві, але лише одна з них вдалася – у 1982 році: тодішньому канцлеру Гельмуту Шмідту (СДПН) була висловлена недовіра і канц­лером обрано Гельмута Коля (ХДС).

Але й Федеральний канцлер може будь-коли ­поставити перед Бундестаґом питання про довіру, щоб з’ясувати, чи ще користується він необмеженою підтримкою урядових партій. Якщо канцлер програє таке голосування про довіру, то частина проурядової більшості відвертається від нього і рішення про те, чи розпускати Бундестаґ і ­проводити нові вибори, залишається за Федеральним ­президентом. Федеральний президент може також закликати представлені в Бундестазі партії спробувати створити новий уряд.

Справжньої поразки при голосуванні про довіру в історії Федеративної Республіки Німеччина не було. Проте тричі були поразки за домовленостями: депутати урядових партій або міністри утримувалися при голосуванні, щоб призвести до повалення уряду (1972, 1982 і 2005 року). Цим шляхом ішли, щоб спричинити дострокові вибори Бундестаґу, які за конституцією інакше неможливі. Такий шлях можливий лише за згодою Федерального президента і юридично не зовсім бездоганний.