За умов старого світового ладу подібне суверенне спрямування німецької зовнішньої політики було б важко уявити. Німеччина надто сильно залежала від американських гарантій безпеки. А протягом минулих двадцяти років це помітно змінилося. Як канцлер Шрьодер, так і канцлер Меркель – відповідно у 2002 та 2009 році – виступаючи перед Німецьким Бундестаґом і звертаючись до Сполучених Штатів Америки – вказали на те, що «важливі для існування німецької нації питання вирішуються в Берліні».

Це ознаки того, як у Берліні уявляють собі стосунки між партнерами. Це не відмова від трансатлантичних відносин загалом і від НАТО зокрема, та й не є сигналом про зменшення міжнародної, в тому числі військової активності. Проте в цьому плані Німеччина наблизилася до меж своїх можливостей. Через це Федеральний уряд, який складається з представників ХДС/ХСС і ВДП та перебуває при владі з жовтня 2009 року, в своєму коаліційному договорі узгодив «культуру стриманості», яка орієнтується на традиційну лінію німецької зовнішньої політики й політики безпеки. Адже з початку цього століття в операціях у всьому світі перебувають до 10 000 солдатів Бундесверу, беручи участь з 1999 року в бойових діях проти агресорів, терористів і піратів. Німеччина задіяна як у двосторонніх, так і в багатосторонніх місіях ООН зі збереження миру в рамках ЄС і НАТО. Основна увага при військовій і поліційній участі спрямовується на операції НАТО і ЄС у рамках мандату ООН на Балканах (KFOR, EUFOR, ALTHEA, EULEX) і в Афганастані в рамках складної операції ISAF. Як третій за розмірами внесків платник до звичайного миротворчого бюджету ООН Німеччина робить також важливий внесок у фінансування місій «блакитних шоломів».