Фонова інформація

Бундесрат

Бундесрат є представництвом земель, начебто друга палата поруч із Бундестаґом. Він мусить розглядати кожен федеральний закон. Як земельна палата Бундесрат має таку саму функцію, як і другі палати в інших федеративних дер­жавах, які здебільшого мають назву сенат. До Бундесрату належать винятково представники земельних урядів. Розподіл голосів земель у дуже розумній формі враховує чисельність населення: кожна земля має щонайменше три, а більш населені федеральні землі – аж до шести голосів.

Бундесрат співпрацює над ухваленням федеральних законів. При цьому він відрізняється від других палат інших федеративних держав. Основний закон передбачає два види співпраці. Федеральні закони, які вимагатимуть від земель додаткових адміністративних видатків або які приймаються замість попередніх земельних законів, повинні бути схвалені Бундесратом – він мусить підтримати прийнятий Бундестаґом закон, щоб той зміг набути чинності. Тут Бундесрат має статус рівноправної з Бундестаґом законодавчої установи. Тепер уже майже 50 відсотків усіх прий­нятих законів вимагають схвалення Бундесратом. Оскільки федеральні закони принципово виконуються земельними адміністраціями, то найважливіші та найвитратніші закони пов’язані з адміністративним суверенітетом земель. Від законів, що схвалюються, необхідно відрізняти «закони, що заперечуються». Їх Бундесрат може відхиляти, але Бундестаґ може долати це відхилення такою самою більшістю, як і Бундесрат, звичайною більшістю, більшістю в дві третини голосів, а в останньому випадку – більшістю голосів депутатів Бундестаґу (абсолютною більшістю).

З вересня 2006 року реформа федералізму по-новому регулює повноваження федерації та земель. Мета реформи полягає в тому, щоб поліпшити дієздатність і здатність приймати рішення федерацією та землями, а також чіткіше визначити політичну відповідальність.

Землі Федеративної Республіки Німеччина

Федеративна Республіка Німеччина – федеративна держава. Як федерація, так і 16 федеральних земель мають власні повноваження. Питання зовнішньої та європейської політики, оборони, юстиції, праці, соціальні питання, податки і охорона здоров’я належать до компетенції федерації. Компетенції щодо внутрішньої безпеки, шкільної та вищої освіти, місцевого самоврядування та громад перебувають у віданні земель. Повноваження федерації, в основному, обмежуються законодавством, участь у розробці якого беруть федеральні землі шляхом свого представництва у Бундесраті. Уряди земель мають завдання не лише виконувати закони власної землі, але й федеральні. Причина такого розподілу завдань криється в минулому: німецька національна держава виникла 1871 року внаслідок об’єднання великої кількості самостійних держав. Таким чином відпала необхідність у створенні більшої системи централізованого державного управління. Особливістю серед 16 земель є три міста-дер­жави. Їхня державна територія обмежується відповідно містами Берлін, Бремен і Гамбурґ, а в той же час так звані територіальні землі налічують чимало міських і сільських громад.

Основний закон

Основний закон узгоджує законодавство з конституційним ладом, а державне управління – із законом і правом. Особливе значення має стаття 1 Основного закону. Вона визнає найвищою цінністю конституційного ладу повагу людської гідності: «Гідність людини недоторканна. Шанувати й захищати її є зобов’язанням всієї державної влади». Подальші основні права гарантують, зокрема, свободу дій у рамках законів, рівність людини перед законом, свободу преси та засобів масової інформації, свободу об’єднань, а також захист сім’ї.

Основний закон визначає Німеччину як правову державу: будь-яка діяльність органів державної влади підконтрольна судам. Подальшим конституційним принципом є федеральний устрій держави, що означає розподіл владних повноважень поміж низкою держав-членів федерації та центральною державою. Зрештою, Основний закон визначає Німеччину як соціальну державу. Соціальна держава вимагає, аби політика вживала заходів, щоб забезпечувати людям гідне матеріальне існування у випадку безробіття, каліцтва, хвороби та в літньому віці. Особливість Основного закону полягає у так званому «вічному характері» цих основних конституційних принципів. Основні права, демократична форма правління, федеральний устрій держави та принципи соціальної держави недоторканні навіть і за умови пізніших змін Основного закону або прийняття цілком нової конституції.

Зазначаючи, що народ здійснює свою владу через відповідні органи, Основний закон закріплює представниць­ку демократію як форму правління. Конституції німецьких федеральних земель передбачають, крім того, інструменти прямої демократії. Певна кількість громадян, висунувши народну ініціативу, може закликати земельний парламент розробити новий закон. Якщо парламент не відреагує на цю ініціативу, одразу відбувається референдум, на якому закон може бути прийнятий більшістю.

П’ятипроцентний бар’єр

При розподілі мандатів у Бундестазі враховуються лише ті партії, які одержали понад 5 відсотків голосів виборців або чиї кандидати перемогли щонайменше в 3 виборчих округах.

Федеральний канцлер і уряд

Федеральний канцлер – єдиний обраний член Федерального уряду. Конституція дає йому право самому вибрати міністрів як керівників найважливіших політичних установ. Крім того, канцлер визначає кількість міністерств і їхні повноваження. Він має директивні компетенції, що означає право канцлера визначати основні напрямки діяльності уряду. Завдяки цим повноваженням канцлер має цілий арсенал керівних інструментів, що можна порівняти з владними повноваженнями президента в президентських республіках.

Парламентська рада, яка прийняла в 1949 році Основний закон, взяла за взірець для Федерального канцлера прем’єр-міністра Британії. Він має такі самі засоби влади, як і канцлер, проте влада останнього насправді набагато менша, ніж у англійського прем’єра. У парламентській системі Великої Британії владу має лише одна партія, бо британська мажоритарна система підтримує лише найсильнішу партію. У Бундестазі, як правило, жодна партія не має більшості, тому з метою обрання канцлера зазвичай необхідна коаліція.

Обранню канцлера передують докладні консультації поміж партіями, які хочуть правити разом. При цьому в деталях обговорюється, які міністерства розподілятимуться поміж партіями, які міністерства будуть збережені, а які мають бути створені наново. За найсильнішою партією в урядовій коаліції визнається право запропонувати кандидатуру Федерального канцлера. Потім партії домовляються про проекти, які вони виконуватимуть наступними роками. Результати цих коаліційних переговорів записуються в коаліційному договорі. Лише після таких кроків обирається Федеральний канцлер. Переговори поміж урядовими партіями готують рішення Федерального уряду та супроводжують їх. Якщо запас спільних політичних бачень вичерпується ще до виборів нового Бундестаґу, актуальним стає зміщення Федерального канцлера.

З відставкою правлячого канцлера внаслідок кон­структивного вотуму недовіри водночас має бути обраний новий канцлер. Така нагальна відмова в парламентській довірі примушує представлені в Бундестазі партії утворити нову, дієву парламентську більшість перед тим, як скинути канцлера. Спроб скинення канцлера було дві, але лише одна з них вдалася – у 1982 році: тодішньому канцлеру Гельмуту Шмідту (СДПН) була висловлена недовіра і канц­лером обрано Гельмута Коля (ХДС).

Але й Федеральний канцлер може будь-коли ­поставити перед Бундестаґом питання про довіру, щоб з’ясувати, чи ще користується він необмеженою підтримкою урядових партій. Якщо канцлер програє таке голосування про довіру, то частина проурядової більшості відвертається від нього і рішення про те, чи розпускати Бундестаґ і ­проводити нові вибори, залишається за Федеральним ­президентом. Федеральний президент може також закликати представлені в Бундестазі партії спробувати створити новий уряд.

Справжньої поразки при голосуванні про довіру в історії Федеративної Республіки Німеччина не було. Проте тричі були поразки за домовленостями: депутати урядових партій або міністри утримувалися при голосуванні, щоб призвести до повалення уряду (1972, 1982 і 2005 року). Цим шляхом ішли, щоб спричинити дострокові вибори Бундестаґу, які за конституцією інакше неможливі. Такий шлях можливий лише за згодою Федерального президента і юридично не зовсім бездоганний.

Федеральний конституційний суд

Федеральний конституційний суд є характерною установою німецької повоєнної демократії. Основний закон наділив його правом відміняти чинність законодавчих рішень, прий­нятих правильним демократичним шляхом, якщо суд дійде висновку, що вони суперечать Основному закону. Конституційний суд може розпочати розгляд лише за наявності позову. До кола позивачів можуть входити такі федеральні органи, як Федеральний президент, Бундестаґ, Бундесрат, Федеральний уряд або їхні складові – депутати чи фракції, а також земельні уряди. Конституційний суд починає діяти в «конституційному спорі» на захист гарантованого Основним законом розподілу гілок влади та на захист федеративної держави. Щоб забезпечити можливість звернення до конституційного суду парламентській меншості, досить третини депутатів Бундестаґу для подання позову проти прийняття певної законодавчої норми («позов щодо абстрактного контролю за нормами»).

Основний закон наділяє правом подання «конституційної скарги» і окремого громадянина, якщо він вважає, що якась установа своїми діями порушила його основні права. Зрештою кожен німецький суд зобов’язаний звернутися до конституційного суду з «конкретним позовом щодо контролю за нормами», якщо вважає якийсь із законів неконституційним. Федеральний конституційний суд має виняткову монополію на тлумачення конституції для всієї системи судочинства.

Федеральний президент

Федеральний президент репрезентує Федеративну Республіку Німеччина як глава держави. Він представляє країну за кордоном і призначає членів уряду, суддів та високих посадовців. Своїм підписом він надає сили законам. Він розпускає уряд і може, у виняткових випадках, як це трапилося влітку 2005 року, достроково розпустити парламент. Проте права вето, яке можуть накласти президент США та президенти інших країн на законодавчі рішення парламентів, Основний закон Німеччини для Федерального президента не передбачає. Хоч Федеральний президент і затверджує рішення парламенту й пропозиції уряду щодо персоналій, але він тільки перевіряє їхнє прийняття на відповідність Основному закону.

Федеральний президент виконує свої обов’язки протягом п’яти років і може бути обраний ще раз на такий самий термін. Обирають його Федеральні збори. Вони складаються, з одного боку, з членів Бундестаґу, з іншого – з такої ж кількості інших членів, обраних від парламентів 16 федеральних земель.

Федеральний уряд

Федеральний канцлер і Федеральні міністри складають уряд. Канцлер має директивну компетенцію, міністри самостійно керують міністерствами в рамках директив канцлера. В уряді діє принцип колегіальності: рішення зі спірних питань приймаються більшістю голосів. Справами керує канцлер.

Федеративна держава

Німеччина складається з 16 федеральних земель. Державна влада розподілена поміж центральною владою (федерацією) і федеральними землями. Вони володіють власною, хоча й обмеженою державною владою.