Основний закон узгоджує законодавство з конституційним ладом, а державне управління – із законом і правом. Особливе значення має стаття 1 Основного закону. Вона визнає найвищою цінністю конституційного ладу повагу людської гідності: «Гідність людини недоторканна. Шанувати й захищати її є зобов’язанням всієї державної влади». Подальші основні права гарантують, зокрема, свободу дій у рамках законів, рівність людини перед законом, свободу преси та засобів масової інформації, свободу об’єднань, а також захист сім’ї.

Основний закон визначає Німеччину як правову державу: будь-яка діяльність органів державної влади підконтрольна судам. Подальшим конституційним принципом є федеральний устрій держави, що означає розподіл владних повноважень поміж низкою держав-членів федерації та центральною державою. Зрештою, Основний закон визначає Німеччину як соціальну державу. Соціальна держава вимагає, аби політика вживала заходів, щоб забезпечувати людям гідне матеріальне існування у випадку безробіття, каліцтва, хвороби та в літньому віці. Особливість Основного закону полягає у так званому «вічному характері» цих основних конституційних принципів. Основні права, демократична форма правління, федеральний устрій держави та принципи соціальної держави недоторканні навіть і за умови пізніших змін Основного закону або прийняття цілком нової конституції.

Зазначаючи, що народ здійснює свою владу через відповідні органи, Основний закон закріплює представниць­ку демократію як форму правління. Конституції німецьких федеральних земель передбачають, крім того, інструменти прямої демократії. Певна кількість громадян, висунувши народну ініціативу, може закликати земельний парламент розробити новий закон. Якщо парламент не відреагує на цю ініціативу, одразу відбувається референдум, на якому закон може бути прийнятий більшістю.

Федеральний канцлер – єдиний обраний член Федерального уряду. Конституція дає йому право самому вибрати міністрів як керівників найважливіших політичних установ. Крім того, канцлер визначає кількість міністерств і їхні повноваження. Він має директивні компетенції, що означає право канцлера визначати основні напрямки діяльності уряду. Завдяки цим повноваженням канцлер має цілий арсенал керівних інструментів, що можна порівняти з владними повноваженнями президента в президентських республіках.

Парламентська рада, яка прийняла в 1949 році Основний закон, взяла за взірець для Федерального канцлера прем’єр-міністра Британії. Він має такі самі засоби влади, як і канцлер, проте влада останнього насправді набагато менша, ніж у англійського прем’єра. У парламентській системі Великої Британії владу має лише одна партія, бо британська мажоритарна система підтримує лише найсильнішу партію. У Бундестазі, як правило, жодна партія не має більшості, тому з метою обрання канцлера зазвичай необхідна коаліція.

Обранню канцлера передують докладні консультації поміж партіями, які хочуть правити разом. При цьому в деталях обговорюється, які міністерства розподілятимуться поміж партіями, які міністерства будуть збережені, а які мають бути створені наново. За найсильнішою партією в урядовій коаліції визнається право запропонувати кандидатуру Федерального канцлера. Потім партії домовляються про проекти, які вони виконуватимуть наступними роками. Результати цих коаліційних переговорів записуються в коаліційному договорі. Лише після таких кроків обирається Федеральний канцлер. Переговори поміж урядовими партіями готують рішення Федерального уряду та супроводжують їх. Якщо запас спільних політичних бачень вичерпується ще до виборів нового Бундестаґу, актуальним стає зміщення Федерального канцлера.

З відставкою правлячого канцлера внаслідок кон­структивного вотуму недовіри водночас має бути обраний новий канцлер. Така нагальна відмова в парламентській довірі примушує представлені в Бундестазі партії утворити нову, дієву парламентську більшість перед тим, як скинути канцлера. Спроб скинення канцлера було дві, але лише одна з них вдалася – у 1982 році: тодішньому канцлеру Гельмуту Шмідту (СДПН) була висловлена недовіра і канц­лером обрано Гельмута Коля (ХДС).

Але й Федеральний канцлер може будь-коли ­поставити перед Бундестаґом питання про довіру, щоб з’ясувати, чи ще користується він необмеженою підтримкою урядових партій. Якщо канцлер програє таке голосування про довіру, то частина проурядової більшості відвертається від нього і рішення про те, чи розпускати Бундестаґ і ­проводити нові вибори, залишається за Федеральним ­президентом. Федеральний президент може також закликати представлені в Бундестазі партії спробувати створити новий уряд.

Справжньої поразки при голосуванні про довіру в історії Федеративної Республіки Німеччина не було. Проте тричі були поразки за домовленостями: депутати урядових партій або міністри утримувалися при голосуванні, щоб призвести до повалення уряду (1972, 1982 і 2005 року). Цим шляхом ішли, щоб спричинити дострокові вибори Бундестаґу, які за конституцією інакше неможливі. Такий шлях можливий лише за згодою Федерального президента і юридично не зовсім бездоганний.

Федеральний президент репрезентує Федеративну Республіку Німеччина як глава держави. Він представляє країну за кордоном і призначає членів уряду, суддів та високих посадовців. Своїм підписом він надає сили законам. Він розпускає уряд і може, у виняткових випадках, як це трапилося влітку 2005 року, достроково розпустити парламент. Проте права вето, яке можуть накласти президент США та президенти інших країн на законодавчі рішення парламентів, Основний закон Німеччини для Федерального президента не передбачає. Хоч Федеральний президент і затверджує рішення парламенту й пропозиції уряду щодо персоналій, але він тільки перевіряє їхнє прийняття на відповідність Основному закону.

Федеральний президент виконує свої обов’язки протягом п’яти років і може бути обраний ще раз на такий самий термін. Обирають його Федеральні збори. Вони складаються, з одного боку, з членів Бундестаґу, з іншого – з такої ж кількості інших членів, обраних від парламентів 16 федеральних земель.