«Подвійна державність» Німеччини

picture-alliance/UPI
Прощання з німецьким питанням: ретроспективний поглядна тривалий шлях на Захід:1949-1990 рр. «Подвійна державність» Німеччини.

Другий шанс на встановлення демократії після 1945 року одержала лише частина Німеччини – західна. Представники трьох обраних земельних парламентів американської, британської та французької окупаційних зон розробили 1948/49 року на Парламентській раді в Бонні конституцію, яка врахувала систематичні висновки з конструктивних помилок імперської конституції 1919 р. і поразки Веймарської республіки: Основний закон Федеративної Республіки Німеччина. Друга німецька демократична держава мала стати дієвою парламентською демократією з міцним федеральним канцлером, якого можна скинути лише внаслідок «конструктивного вотуму недовіри», себто шляхом обрання наступника, та федеральним президентом з обмеженими компетенціями. Конкурентного законодавства від народу, на відміну від Веймару, не передбачалося. Відвертим противникам демократії Основний закон передбачливо оголошував війну аж до поразки в основних правах і до заборони партій, ворожих конституції, Федеральним конституційним судом. Підвалини держави були закріплені так, що вони не підлягали змінам навіть з волі конституційної більшості, отже, «легальне» скасування демократії, як це було 1933 року, стало неможливе.

Тимчасом як захід Німеччини робив «антитоталітарні» висновки з сучасної німецької історії, схід, радянська окупаційна зона, а згодом НДР, мусили задовольнятися «антифашистськими» уроками. Вони посприяли легітимізації партійної диктатури марксистсько-ленінського штибу. Розрив з основами націонал-соціалістського панування мав відбутися класово-політичним шляхом, за рахунок експропріації великих землевласників та промисловців. Колишні «попутники» націонал-соціалізму, натомість, могли проявити себе при «побудові соціалізму». Колишні «партайґеноссен» НСНРП, які після «денацифікації» потрапили на керівні посади, були і в НДР. Проте їхня кількість була менша і їхні справи були менш помітні, аніж у Федеративній Республіці.

Про «історичний успіх Федеративної Республіки» ретроспективно навряд чи можна було б говорити, якби не «економічне диво» п’ятдесятих і шістдесятих років, найтриваліший період буму ХХ століття. Висока кон’юнктура забезпечила успіх проведеній Людвіґом Ерхардом, першим Федеральним міністром економіки, соціальній ринковій економіці. Вона дозволила швидко інтегруватися майже восьми мільйонам вигнанців з колишніх східних регіонів Німецького рейху, Судетської області та інших регіонів східної частини Центральної та Південно-Східної Європи. Вона вирішальним чином сприяла стиранню класових та конфесійних суперечностей, що чималою мірою обмежувало привабливість радикальних партій, а великим демократичним партіям – спочатку Християнсько-демократичному Союзу (ХДС) і Християнсько-соціальному Союзу (ХСС), а потім і Соціал-демократичній партії Німеччини (СДПН) – дало змогу перетворитися на всенародні партії. Процвітання мало також і свій політичний та моральний зворотний бік: воно полегшило багатьом громадянам федеративної Німеччини не ставити самим собі або не дозволяти, щоб інші ставили їм болючі запитання про їхню власну роль у період 1933-1945 років. «Комунікативним замовчуванням» назвав філософ Германн Люббе таке ставлення до недавнього минулого (і оцінив його як необхідне для стабілізації західнонімецької демократії).

За часів Веймарської республіки праві були націоналістами, а ліві – інтернаціоналістами. У Федеративній Республіці Німеччина було інакше: сили правого центру навколо першого федерального канцлера Конрада Аденау ера виступали за політику прив’язки до Заходу та наднаціональної інтеграції Західної Європи; помірковані ліві, соціал-демократи зі своїм першим повоєнним головою Куртом Шумахером та його наступником Еріхом Олленгауером надавали собі підкресленого національного профілю, визнаючи перевагу возз’єднання над західною інтеграцією. Лише 1960 року СДПН стала на бік Західних договорів, які зробили можливим вступ Федеративної Республіки Німеччина до НАТО в 1955 році. Соціал-демократи мусили зробити цей крок, якщо хотіли взяти на себе відповідальність за створення уряду у Федеративній Республіці. Лише на підставі визнання Західних договорів вони змогли вступити до уряду широкої коаліції 1966 року як молодший партнер, а три роки потому під керівництвом соціал-демократичного федерального канцлера Віллі Брандта розпочати ту «нову східну політику», яка дозволила Федеративній Республіці Німеччина зробити свій власний внесок у розрядку напруженості між Заходом і Сходом, поставити свої відносини з Польщею завдяки визнанню (хоча й не зовсім бездоганному в юридичному сенсі) кордону по Одеру-Нейсе на нову основу та встановити договірно врегульовані стосунки з НДР. Угода чотирьох держав про Берлін, укладена 1971 року, яка, власне, стосувалася лише Західного Берліна та його відносин із Федеративною Республікою Німеччина, не могла б стати дійсністю без міцної зв’язки із Заходом з боку більшої з двох німецьких держа

Хайнрих Август Винклер

Related content